Філософія розвідки Георгія Ковтуна

Двадцять років тому, у грудні 1991 року, було затверджено організаційно-штатну структуру Головного управління розвідки у складі Служби національної безпеки України. Відтоді ветерани і нинішні співробітники української зовнішньої розвідки ведуть відлік своєї новітньої історії. Після ухвалення 1 грудня 2005 року Верховною Радою України Закону “Про Службу зовнішньої розвідки України” саме у цей день стали відзначати чергову річницю від дня утворення української зовнішньої розвідки. Від грудня 1991 по грудень 1992 року Головним управлінням розвідки керував генерал-майор Ковтун Георгій Кирилович – надзвичайно цікава і колоритна особистість. 
Шлях у розвідку

Україна для Георгія Ковтуна завжди була рідною і близькою. Його батько був уродженцем села Ковтуни Полтавської губернії, а мама – родом з села Циблі Переяслав-Хмельницького району, що на Київщині. Вони покинули Україну ще дітьми. У 1897 році їхніх батьків разом з іншими українцями за підпал панських маєтків відправили етапом на поселення на Далекий Схід. Цей шлях розтягнувся на два з половиною роки. Згодом вони оселилися за Байкалом на березі річки Осташихи, притоки Амуру. Там невдовзі з таких самих українських переселенців виросло село, якому дали назву Виноградівка. У ньому мешкали Ковтуни, Петренки, Кремешні та інші, в основному всі з Полтавської губернії. У цьому селі Михайлівського району Амурської області 28 вересня 1930 року народився Георгій – тринадцятий у сім’ї.

Георгій Ковтун

Георгій Ковтун

У початковій сільській школі він, крім інших предметів, вивчав і українську мову. Пізніше у передмові до своєї книги “Філософія розвідки” Г. Ковтун зазначав: “Сам я українець, який народився і виріс у Росії, з дитинства розмовляв українською мовою, а ось навчитися грамотно писати українською мовою мені так і не довелося”.

Ще у шкільні роки він потрапив у неприємну історію, яка, незважаючи на негативні наслідки у той час, відіграла згодом важливу роль у його житті і, можливо, послужила своєрідним поштовхом для обрання у майбутньому професії розвідника. Тоді він навчався у четвертому класі. Якось місцевий житель умовив його та інших одноліток за два рублі перерізати ремені, якими кріпилося сідло до коня начальника політвідділу машино-тракторної станції. Цю посаду обіймав співробітник Об’єднаного державного політичного управління. Хлопчаки, не задумуючись про наслідки такого вчинку і спокусившись легкими грошима, зробили все так, як їх навчив знайомий дядько. Але їх одразу впіймали і виключили зі школи. Довелося пізніше поновлюватися і вчитися ще один рік. Георгію було дуже соромно за цей вчинок, особливо коли він дізнався, що керівник політвідділу був заслуженою людиною, відомим розвідником, який працював у Китаї, про нього ходили легенди по усій Маньчжурії і розповідали героїчні епізоди з його біографії. Хлопець образи ні на кого не тримав, зате відтоді у нього з’явилася мрія стати розвідником.

У 1945 році він закінчив семирічку, потім навчався у технікумі військово-морського суднобудування у місті Комсомольську-на-Амурі Хабаровського краю, по закінченні якого у травні 1950 року працевлаштувався на суднобудівний завод № 199, де до липня 1950 року був техніком-технологом з обробки холодних металів. На цьому заводі, який згодом став одним з флагманів радянського суднобудування, його прийняли до лав комуністичної партії, а невдовзі райком комсомолу рекомендував його для вступу до училища Головного розвідувального управління Генерального штабу Радянської Армії. Офіційно воно мало назву Канського училища військових перекладачів Радянської Армії і знаходилося на околиці міста Канська Красноярського краю. Так почала справджуватися його юнацька мрія стати розвідником.

Зі спецзавданням у Китаї

Училище він закінчив з відзнакою, вивчив дві мови – англійську і китайську. Китайська була основною, і це визначило напрям його подальшої служби у військовій розвідці. Спочатку Г. Ковтуна направили у Забайкалля, де йому довелося займатися з’ясуванням долі військових розвідників-нелегалів, яких впроваджували на китайську територію, окуповану під час Другої світової війни японцями. Для розшуку тих із них, які так і не вийшли на зв’язок, йому довелося виїздити за кордон, тривалий час проживати на китайській території, ризикувати своїм життям, оскільки до сторонніх осіб китайці ставилися підозріло, і в будь-який момент його могли заарештувати і розстріляти як шпигуна. Саме така доля, як з’ясував Г. Ковтун, спіткала багатьох радянських розвідників під час війни. Тоді всіх підозрілих осіб представники японської контррозвідки затримували і страчували, не вдаючись детально в обставини появи на окупованій території.

Приблизно у той же час Георгію Ковтуну довелося брати участь в одній ризикованій операції, про яку практично немає жодних згадувань у відкритих тогочасних джерелах. У складі групи військових розвідників йому потрібно було потрапити у Тибет, керівництво якого займало критичну позицію стосовно входження до складу Китайської Народної Республіки. Події, які розгорталися у цьому регіоні, цікавили розвідки багатьох країн, у тому числі й СРСР. Але ця спроба проникнення була невдалою. Ось як про це розповідав у одному з нечисленних інтерв’ю сам Г. Ковтун: “У групі радянських розвідників, які направлялися у цей район, був і я. Однак виконати всі поставлені завдання група не змогла. Мене заарештували і ледве не забили на смерть. Але вдалося втекти. Пізніше нашу групу розформували, а мені дали інше розвідувальне завдання…

За цими скупими фразами приховано багато подій, пролити світло на які сьогодні вже неможливо. Можна лише здогадуватися, що ще під час навчання у військовому училищі ГРУ на Георгія Ковтуна звернули увагу представники спеціального підрозділу, який займався добором і підготовкою розвідників-нелегалів. За окремою програмою він отримав додаткові знання й навички роботи за кордоном в особливих умовах. Крім цього, йому була підібрана й відпрацьована спеціальна легенда, згідно з якою він міг жити й працювати під іншими біографічними даними.  Про це він у загальних рисах розповідав дуже рідко і то лише серед близького оточення колег.

Зрозуміло, що після того випадку у Тибеті кар’єра Г. Ковтуна як розвідника-нелегала була завершена. У подальшому, після відкриття прикордонного переходу, через який проходив потяг “Москва – Пекін”, на цій ділянці для здійснення розвідувальних і контррозвідувальних заходів знадобився фахівець зі знанням китайської мови. Його призначили на посаду оперативного уповноваженого. Протягом деякого часу він проживав на станції Отпор (нині – місто Забайкальськ) Читинської області і займався обслуговуванням прикордонного регіону протяжністю близько тисячі кілометрів, як військовий перекладач офіційно виїздив до Китаю для участі в зустрічах керівників прикордонних округів та інших заходах.

Майор на генеральській посаді

У 1958 – 1962 роках Г. Ковтун навчався у Вищій школі КДБ при Раді Міністрів СРСР ім. Ф. Е. Дзержинського. Після її закінчення він протягом деякого часу працював у центральному апараті КДБ, а потім його направили у Західний прикордонний округ, де він проходив службу у Мінську, Бресті і Гродно, обіймаючи різні посади, пов’язані зі здійсненням розвідувальної і контррозвідувальної діяльності на кордоні.

У цей період сталася подія, яка серйозно вплинула на його подальше проходження служби. На одну з регіональних нарад приїхав  Голова КДБ СРСР В. Семичастний. Під час підбиття підсумків роботи слово надали з-поміж інших і Г. Ковтуну, який на той час був лише майором і обіймав посаду начальника відділу. Його чіткий, змістовний і аргументований виступ про розкриття підрозділом двох агентів західнонімецької і одного – американської розвідок привернув увагу поважного московського керівника. А коли той дізнався, що майор вільно володіє китайською мовою і має досвід роботи у Китаї, одразу заявив, що він займається не тим, чим йому потрібно і не в потрібному місці. Невдовзі рішенням колегії КДБ СРСР Г. Ковтун одержав несподіване призначення на посаду начальника особливого відділу Далекосхідного прикордонного округу. Це була генеральська посада, і такі призначення тоді були винятковими.

Коли Г. Ковтун обіймав цю посаду, відбувся прикордонний  китайсько-радянський конфлікт, який був пов’язаний зі спробою захоплення китайськими регулярними частинами острова Даманський. Ці події пізніше знайшли своє відображення у багатьох документах, спогадах, статтях і фільмах. Певну роль у цих подіях відіграв і начальник особливого відділу. Сам Георгій Кирилович про свою участь у тому збройному конфлікті згадував так:

“…Було одержано донесення про те, що китайці готуються до захоплення острова Даманський. Генштаб розробив операцію, у відповідності з якою на острів були введені війська Радянської Армії і прикордонників на бронетехніці. Вранці китайські війська пішли у наступ. Вперше вони застосували масовану атаку, зробивши залп одночасно із сотні гранатометів (до речі, нашого виробництва) і практично зупинили нашу бронетехніку. Потім відкрили загороджувальний вогонь і почали планомірно знищувати наші частини. Наші ж не могли відступити, і ми не могли надати їм допомогу. Потрібно було зробити залп по китайській території, щоб подавити їхній вогонь. У нас для цього було розгорнуто артдивізіон “Град”. Однак ніхто не наважувався взяти на себе відповідальність за прийняття такого рішення – ні заступник командувача округом генерал Петров, ні член військової ради секретар крайкому партії, ні начальник УКДБ по Приморському краю. Всі зверталися до мене, щоб я зателефонував. У мене був у розпорядженні апарат ВЧ-зв’язку,  і я зателефонував начальнику Головного управління військової контррозвідки Віталію Федорчуку. Він спочатку лякав мене міжнародним скандалом, потім сказав, щоб я не відходив від апарата і очікував. Через кілька хвилин мені повідомили: “Зараз будете розмовляти зі 117-м”. Я знав, що це позивний Юрія Володимировича Андропова… Я йому коротко пояснив обстановку. Сказав, що я китаїст і знаю: якщо негайно не дамо відсіч – розпалимо пожежу на увесь кордон…”

Вказівка на відкриття вогню із новітніх і дуже засекречених на той час систем залпового вогню була згодом дана. Застосування нової зброї справило колосальне враження на китайську сторону, і це стало переломним моментом у збройному конфлікті й сприяло, нарівні з іншими заходами, його припиненню. Звісно, що у той напружений момент було багато різних дзвінків, доповідей, шифртелеграм, кожен керівник, який відповідав за окрему ділянку, вносив свої пропозиції, наводив певні аргументи і лише після всебічного аналізу вищим керівництвом держави приймалися остаточні рішення й давалися певні вказівки. Напевне, що телефонна доповідь Г. Ковтуна по ВЧ-зв’язку стала однією з ланок у тому ланцюгу, який об’єктивно вибудовувався у тій непростій ситуації. У будь-якому випадку проявлена у критичний момент рішучість запам’яталася Ю. Андропову, який згодом призначив його на відповідальну посаду у своєму апараті в КДБ СРСР.

В оточенні Юрія Андропова

У 1970-ті роки Г. Ковтун працював заступником, а згодом першим заступником начальника Секретаріату – начальником чергової служби КДБ при Раді Міністрів СРСР. Це передбачало регулярне здійснення ним доповідей безпосередньо тодішньому Голові КДБ Юрію Андропову з багатьох питань. За свідченнями ветеранів органів держбезпеки і самого Георгія Кириловича у нього були хороші ділові стосунки з Ю. Андроповим, і той нерідко підтримував свого підлеглого у різних службових питаннях, ставився з довірою, іноді навіть називав його по-простому Георгом, що свідчило про особливу прихильність. У свою чергу Георгій Кирилович завжди з теплотою відгукувався про Ю. Андропова і з приємністю згадував роки служби під його безпосереднім керівництвом.

На початку 1979 року Г. Ковтун був призначений на посаду заступника начальника Інспекторського управління КДБ СРСР. Це давало змогу згодом обійняти більш вагому посаду в центральному апараті або в регіональних органах держбезпеки. Однак несподівано у нього не залагодилися стосунки з деякими керівниками КДБ СРСР, наближеними до тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва. У цій ситуації А. Андропов запропонував йому тимчасово покинути центральний апарат і попрацювати на менш помітному місці.

У липні 1979 року полковнику Г. Ковтуну було присвоєно військове звання генерал-майора і він отримав нове призначення на посаду  заступника начальника військ округу з розвідки – начальника розвідувального відділу Західного прикордонного округу КДБ СРСР. Так він опинився у Києві. До призначення на посаду заступника Голови КДБ УРСР залишалося ще п’ять років. У цей період він ґрунтовно зайнявся питаннями діяльності прикордонної розвідки – роботою, яка була для нього вже знайомою з попередніх місць служби на Далекому Сході і в Білорусії.

Невдовзі постало питання про можливість призначення Г. Ковтуна на посаду заступника Голови КДБ УРСР. Однак вирішення цього питання супроводжувалося, за його спогадами, несподіваними і непередбачуваними подіями. У Москві попередньо схвалили його кандидатуру. У той же час, оскільки ця посада була номенклатурою ЦК КПРС, порядок призначення на неї передбачав співбесіду з першим секретарем ЦК КПУ В. Щербицьким, який перед своїм від’їздом у чергову відпустку призначив час для бесіди. Але Г. Ковтун на цю зустріч не прибув, оскільки застрянув у ліфті свого будинку, де провів у очікуванні ремонтників кілька годин. Дехто, у тому числі і сам Георгій Кирилович, навіть припускав, що все це сталося не випадково і що хтось був зацікавлений у тому, щоб це призначення не відбулося. Однак довести це було непросто. Звісно, що ніхто першому секретареві ЦК КПУ про ці подробиці не доповідав, а потім з різних причин до повторного розгляду цього питання не доходила черга. Пізніше Г. Ковтун, за його свідченнями, випадково зустрівся з В. Щербицьким в аеропорту  і той дорікнув його за те, що він відмовився від посади. Довелося пояснювати, що тоді насправді сталося. Невдовзі після цього відбулися і співбесіда, і призначення у 1984 році на посаду заступника Голови КДБ УРСР та одночасно куратора  підрозділу зовнішньої розвідки.

Заступник Голови КДБ УРСР

На цій високій посаді Георгій Ковтун продовжив розвивати напрацьовані раніше кращі професійні традиції, які сформувалися у Першому (розвідувальному) управлінні КДБ Української РСР, зробив свій внесок у справу підвищення ефективності діяльності цього підрозділу зовнішньої розвідки.

Г. Ковтун під час зустрічі з М. Горбачовим

Г. Ковтун під час зустрічі з М. Горбачовим


Про роботу у цей період він згадував так: “Ми справлялися абсолютно з усіма завданнями, буквально за всіма напрямами діяльності, які тільки існують у розвідці будь-якої країни. Інформація здобувалася винятково цінна, якої іноді навіть у Центрі, в ПГУ, не було, причому не лише політичного характеру, а й за іншими напрямами. Тому вагомість української розвідки значно зросла, і вона одержала загальне визнання серед професіоналів. Ми систематично направляли своїх співробітників за кордон на роботу у різні дипломатичні та інші закордонні представництва. Буквально в усіх країнах, де існували резидентури радянської розвідки, були представники України. Ми вирішували завдання не тільки для уряду СРСР, але і для керівництва нашої республіки, адже Україна як член ООН відігравала дуже важливу роль на міжнародній арені. Тому українському керівництву також було важливо мати відповідну інформацію”.

Після розпаду СРСР Г. Ковтун залишився на службі і взяв активну участь у реформуванні органів безпеки в Україні. Протягом вересня – листопада 1991 року він тимчасово виконував обов’язки за своєю попередньою посадою. Від грудня 1991 року до грудня 1992 року був заступником Голови СНБ України – начальником Головного управління розвідки Служби національної безпеки України (з березня 1992 року – Служби безпеки України).

Ті, хто працював під його безпосереднім керівництвом, практично одностайно зазначали, що він користувався авторитетом, оскільки добре розбирався в оперативній роботі, знався на розвідувальній діяльності, умів масштабно мислити з державницьких позицій, багато знав і взагалі був фігурою, з якою рахувалися. Він любив дисципліну і порядок, не боявся брати на себе відповідальність і умів швидко приймати рішення, не витрачаючи багато часу на вагання й розмірковування. У той же час йому були притаманні життєва мудрість, розсудливість, далекоглядність і дипломатичність. З окремих важливих питань він особисто доповідав Президентові України Леоніду Кравчуку. На деякі доповіді іноді привозив із собою оперативних співробітників, щоб переконливішою була аргументація з перших вуст.

Після звільнення зі служби він захистив дисертацію і став доктором юридичних наук, написав книгу “Філософія розвідки”, у якій зібрані висловлювання про розвідку і контррозвідку від давніх часів до наших днів. Джерелами цієї колекції висловлювань послужили трактати, дослідження теоретиків та істориків розвідки, мемуари, опубліковані в різні часи і в різних країнах, документи з архівів. Під час перебування у запасі він намагався бути в курсі всіх подій, до його думки дослухалися керівники держави, Служби безпеки України, політики, з ним постійно зустрічалися, хотіли почути його думку з різних питань.

До останніх днів життя він очолював Асоціацію соціальної підтримки і захисту співробітників спецслужб України “Співдружність”, був активним і діяльним. У 2004 році дуже емоційно переживав усі перипетії президентських виборів в Україні, особисто докладав зусиль для того, щоб примирити представників різних політичних таборів і не допустити серйозних протистоянь у країні. У грудні того ж року його серце зупинилося.

Олександр Скрипник,

(“Камуфляж”, № 11, 2011)


««««