Історія зовнішньої розвідки України починається 24 січня 1919 року. Того дня в складі Політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ УНР створили перший підрозділ зовнішньої розвідки – відділ закордонної інформації. Він збирав дані про ворогів УНР, а також про інші країни, які могли стати союзниками або противниками. Ця дата стала початком розвитку української розвідки, яка діє до сьогодні.

У 2018 році Президент України підписав указ, яким встановив День зовнішньої розвідки України. Його відзначають щороку 24 січня – на честь дати створення першого розвідувального підрозділу.

Після проголошення незалежності України в 1991 році було створено Головне управління розвідки у складі Служби національної безпеки України. Його завданням було інформувати керівництво країни про важливі загрози та події, що стосуються національної безпеки.

У березні 2001 року прийняли Закон України «Про розвідувальні органи України», який визначив цілі, завдання та принципи діяльності розвідки, її права, обов’язки та взаємодію з іншими державними органами.

У лютому 2004 року на базі двох підрозділів – Головного управління розвідки та радіоелектронної розвідки – створили Департамент розвідки СБУ. Згодом саме на його основі була сформована Служба зовнішньої розвідки України.

14 жовтня 2004 року Президент підписав Указ про створення Служби як окремого органу. 1 грудня 2005 року Верховна Рада ухвалила відповідний закон.

17 вересня 2020 року Верховна Рада прийняла Закон «Про розвідку». Він уточнив завдання кожного з розвідувальних органів та визначив, як має працювати розвідувальне співтовариство – тобто окреслив правила взаємодії між усіма українськими службами, що займаються розвідкою.

Сьогодні Служба зовнішньої розвідки України є частиною сил безпеки та оборони. Вона бере активну участь у боротьбі з російською агресією та захищає національні інтереси України за межами країни.

Персоналії розвідки

Микола Красовський

Один із найвизначніших представників національних спецслужб періоду Української революції 1917–1921 років і творців української розвідки. З травня 1920 року по кінець 1921 року очолював «Інформаційне бюро» Розвідочної управи Генерального штабу Армії УНР. На чолі цієї структури відзначався принциповістю і наполегливістю, приділяв багато уваги організації агентурної роботи, особисто розробляв ряд нормативних документів, закладаючи в них основи цієї специфічної діяльності національних розвідки і контррозвідки. Під керівництвом М. Красовського вдалося запобігти замаху на Симона Петлюру й затримати організатора цієї акції. М. Красовський був непримиренним до ворогів УНР. Неспроста більшовики призначили за голову кожного співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали «петлюрівською ЧК».

Всеволод Змієнко

Всеволод Змієнко за часів Центральної Ради обіймав низку командних посад в Армії УНР. У період Директорії УНР працював у Генеральному штабі, де безпосередньо був причетний до військової розвідки. На початку 1920 року був призначений начальником штабу 6-ї стрілецької дивізії. Після поразки Визвольних змагань перебував у таборах інтернованих на території Польщі. Із 1922 року – генерал-хорунжий Армії УНР. Упродовж 1928–1936 років очолював спецслужбу Генштабу Військового міністерства Державного центру УНР у екзилі. На цій посаді важливого значення надавав роботі розвідки, зокрема збиранню інформації про становище в Україні з метою підготовки умов для повалення радянської влади і відновлення незалежності й державного суверенітету республіки військовою інтервенцією ззовні і активізацією партизансько-повстанського руху на території усрр. Завдяки В. Змієнку вдалося здобути документальні свідчення про голод в Україні. Ці відомості використовували для підготовки листівок, відозв, звернень, привернення уваги світової громадськості до подій в Україні, і в такий спосіб впливу на вище партійне керівництво срср.

Ольга Басараб

Ольга Басараб брала активну участь у громадській роботі – у віденському Українському жіночому комітеті допомоги пораненим українським воїнам австрійської армії, Українській Лізі миру й свободи та Українській секції Міжнародної організації Червоного Хреста, від якої за подвижницьку роботу була удостоєна срібного ордена. Разом із подругами створила першу жіночу чоту при формуваннях Українських січових стрільців. У період Директорії УНР працювала секретарем Українського посольства у Фінляндії, а згодом – бухгалтером посольства УНР у Відні. Водночас діяла в інтересах відділу закордонної інформації (розвідувального) Політичного департаменту МВС УНР. У 1923 році у Львові стала членом Головної управи філії Союзу Українок у Львові, активно співпрацювала з Українською військовою організацією та її розвідкою, була зв’язковою.

Федір Боржинський

У червні 1918 року був призначений українським державним консулом у П’ятигорську. 20 вересня того ж року отримав від гетьмана Скоропадського звання полковника і призначення повноважним представником Української Держави на Кубані. У своїх таємних звітах Ф. Боржинський постійно звертав увагу на те, що проти молодої Української Держави на Кубані розгортається справжня інформаційна війна, яку ведуть представники російських шовіністичних організацій. Ф. Боржинського намагалися схилити до переходу на бік Добровольчої армії і подальшої участі в збройній боротьбі в її лавах за відновлення «єдіной і нєдєлімой росії», але він рішуче відмовився від цього. Розстріляний 14 лютого 1919 року на околиці Юзівки (нині – Донецьк).

Олександр Кузьмінський

Під його керівництвом розвідувальна діяльність в умовах еміграції спрямовувалася на здобуття різнопланової інформації про дислоковані в Україні сили красной армії, органи державної безпеки усрр, стан охорони державного кордону, політичну й економічну ситуацію в країні. Відбувалося вивчення території України як майбутнього театру збройного повстання.

Іван Вислоцький

Із 1919 року служив у розвідчому відділі Української галицької армії. Тоді робота розвідки за етапами діяльності поділялася на два головні періоди: галицький, під час якого тривала війна з поляками, і наддніпрянський, коли точилися бойові дії з красной та Добровольчою арміями. За завданням керівництва розвідувального відділу І. Вислоцький здійснив кілька рейдів у тил більшовицької армії і здобув важливу інформацію.

Петро Ліпко

Після проголошення в Києві Центральною Радою Української Народної Республіки був призначений командиром українізованого 10-го армійського корпусу (грудень 1917 р.). Згодом обіймав посаду в. о. начальника 2-ї пішої дивізії Армії Української Держави (червень 1918 р.) За часів Директорії служив у військовій розвідці Генерального штабу армії УНР (з 12.02.1919 р.). Упродовж лютого – березня 1919 року очолював Розвідочну управу Генштабу.

Осип Думін

На чолі розвідки О. Думіну вдалося створити потужну підпільну розвідувальну мережу на теренах Східної і Центральної Європи, головною метою якої було сприяння у відновленні вільної і незалежної України. За його наполяганням особливу увагу у роботі розвідки почали приділяти конспірації. До мінімуму зводили особисті прямі контакти, тексти повідомлень шифрували, для передачі зібраних матеріалів використовували систему так званих «поштових скриньок», вдавалися до зміни одягу і зовнішності, навіть застосовували грим.

Петро Філоненко

У складі 6 стрілецької дивізії полковника Марка Безручка взяв участь у Першому Зимовому поході. На Поділлі й Волині його часто використовували як розвідника, оскільки він добре знав навколишню місцевість і тамтешніх мешканців. У той період він діяв під керівництвом розвідчого відділу Партизансько-Повстанського Штабу Юрка Тютюнника. Цей відділ очолював полковник Олександр Кузьмінський. Невдовзі його залучили до роботи у ІІ секції Генерального штабу Військового міністерства Державного центру УНР в екзилі. Він активно діяв як розвідник спершу під началом Миколи Чеботаріва, а потім – Всеволода Змієнка.

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №695/2026

8/3/2026