Петро Ліпко

Ліпко Петро Іванович народився 16 грудня 1876 року у містечку Бірюч Воронізької губернії. Соціальне походження – із козаків. Служив у різних частинах російської імператорської армії. Закінчив Тифліське піхотне юнкерське училище (1899 р.). Брав участь у російсько-японській війні. У 1908 році в чині штабс-капітана вступив до Імператорської Миколаївської військової академії, яку закінчив за 1-м розрядом у 1911 році.

Початок Першої світової війни зустрів на посаді старшого ад’ютанта штабу 1-ї Донської козачої дивізії в чині капітана. Подальша служба проходила у штабі 9-ї армії, де він, попри інші обов’язки, упродовж певного часу мав стосунок до діяльності військової розвідки – був штаб-офіцером для доручень із несенням служби по військовій розвідці в розвідувальному відділі штабу.

У серпні 1917 року став полковником. Після проголошення в Києві Центральною Радою Української Народної Республіки був призначений командиром українізованого 10-го армійського корпусу (грудень 1917 р.). Згодом обіймав посаду в. о. начальника 2-ї пішої дивізії Армії Української Держави (червень 1918 р.) За часів Директорії служив у військовій розвідці Генерального штабу армії УНР (з 12.02.1919 р.). Упродовж лютого – березня 1919 року очолював Розвідочну управу Генштабу.

Влітку 1919 року входив до складу військової делегації УНР на переговорах з польським командуванням про досягнення перемир’я, а невдовзі очолив цю делегацію. У травні 1920 року призначений начальником штабу Дієвої армії УНР, 5 жовтня того ж року був підвищений до рангу генерал-хорунжого. Із листопада 1921 року – командувач Запасних військ УНР, що перебували в таборах для інтернованих українських вояків на території Польщі.

На початку жовтня 1922 року повернувся з еміграції. У січні 1930 року заарештований Ніжинським окружним відділом дпу усрр за контрреволюційну діяльність. Розстріляний у березні 1930 року.