Міністр шляхів УНР Сергій Тимошенко і його нелегальна поїздка до Харкова

Справі на колишнього міністра в урядах УНР Сергія Тимошенка чекісти дали оперативну назву «Путєєц». Він добре знав мережу шляхів сполучення на території усрр, і це робило його небезпечним ворогом радянської влади в разі поновлення боротьби за незалежність України. Ті знання довів на практиці, зумівши нелегально приїхати з-за кордону до Харкова на конспіративну нараду. Ця історія з архіву Служби зовнішньої розвідки України досі не згадувалася в жодних біографічних матеріалах, мемуарах та публікаціях.

До постаті Сергія Прокоповича Тимошенка органи дпу усрр проявили оперативний інтерес на початку 1930-х років. На той час він жив у Луцьку, обіймав посаду головного архітектора сільськогосподарського будівництва на Волині, проєктував церкви й різні об’єкти сільськогосподарського призначення.  Водночас активно займався громадською і політичною діяльністю, у різні періоди був обраний депутатом від Волині до польського сейму і сенату. У 1931 році став головою ради Луцького Чесно-хресного братства, очолив Товариство прихильників православної освіти й охорони традицій православної віри імені митрополита Петра Могили. У 1933 році був заступником голови Волинського громадського комітету допомоги голодним у радянській Україні.

Але навіть не це непокоїло чекістів. В одному з документів зазначається, що С. Тимошенко у Луцьку «керував відомим своєю активною повстансько-диверсійною діяльністю на території срср луцьким розвідувальним центром». Мався на увазі розвідувальний центр, який підпорядковувався спецслужбі Військового міністерства Державного центру УНР у екзилі. Вочевидь С. Тимошенко був одним із його керівників. Саме це робило його небезпечним ворогом радянської влади. Відтак на нього почали збирати досьє.

Документи, зібрані в різні періоди органами дпу/нквс усрр на С. Тимошенка, дають змогу лише фрагментарно простежити життєвий шлях цієї неординарної особистості. У них зазначається, що він народився 5 лютого в селі Базилівка (нині Конотопського району Сумської області). Мав двох братів. Про старшого брата Степана повідомлялося, що він у 1921 році виїхав із сім’єю до США, де працював професором в одному з університетів у Каліфорнії. Молодший брат Володимир так само жив у США, був професором політекономії.

Як свідчать архівні документи, чекісти розшукали батька С. Тимошенка – Прокопа Тимофійовича. З’ясували, що він порушував клопотання перед радянською владою про отримання дозволу на поїздку за кордон до синів, але йому щоразу відмовляли. До справи долучена анкета і світлина батька, а також самого Сергія на груповому фотознімку.

Біографію С. Тимошенка періоду Української Народної Республіки чекісти не надто глибоко досліджували. Лише зазначали, що був міністром шляхів у кількох урядах УНР і мав широкі контакти серед українських діячів. Із відкритих джерел відомо, що він не випадково обійняв цю посаду і залишив помітний слід в українській історії та визвольному русі за незалежність. Після закінчення Роменського реального училище вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів. У Петербурзі долучився до нелегальних українських організацій, був активним членом Української студентської громади, започаткував серед студентів підпільний гурток вивчення української архітектури.

Після навчання служив у залізничному відомстві в Ковелі, Києві, Харкові. За його ескізами були зведені будинки і відомчі споруди в цих та інших містах, зокрема Управління Північно-Донецької залізниці, комплекс із 19 вокзалів та інших будівель на Кубансько-Чорноморській козачій залізниці та багато іншого. Він намагався розробляти архітектурні проєкти у стилі «український модерн».

 У роки Української революції 1917–1921 років С. Тимошенко став одним із провідних діячів Слобожанщини, був призначений губернським комісаром Харківщини, обирався членом Центральної Ради, головою Селянського з’їзду Слобідської України, очолював міністерство шляхів в урядах Ісаака Мазепи, В’ячеслава Прокоповича та Андрія Лівицького. Брав участь у Другому зимовому поході Армії УНР, нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

Після поразки національно-визвольної боротьби жив і працював у Львові, де брав участь у проєктуванні й спорудженні церков, музеїв, житлових будинків. Упродовж 1924–1929 років переїхав із сім’єю до Чехословаччини. Спершу викладав архітектуру та сільськогосподарське будівництво в Український господарській академії у Подєбрадах, невдовзі став професором, деканом інженерного факультету, а згодом і ректором академії.  У 1930 році переїхав до Луцька, де, як свідчать архівні документи, нарівні з роботою за фахом долучився до громадсько-політичної і навіть нелегальної діяльності у межах боротьби за відновлення незалежності України.

До справи долучено протоколи допиту Андрія Гавриловича Головка, колишнього голови Харківських земських губернських зборів (1918 р.), заарештованого органами дпу усрр у січні 1933 року і розстріляного у березні того самого року за контрреволюційну шпигунську діяльність та шкідництво у сільському господарстві. Під час допиту А. Головко дав свідчення про нелегальний приїзд у червні 1932 року С. Тимошенка під іншим прізвищем до Харкова для проведення конспіративної наради. Як свідчать протоколи допиту, С. Тимошенка він добре знав ще по минулій спільній роботі в Харкові. Про нього свідчив таке:

«…Серед фахівців та українців вважається доволі відомим архітектором, знавцем українського художньо-національного стилю. За політичними поглядами відноситься до ліберальної української буржуазії… В Харкові мешкав на вул. Дзержинського у будинку колишн. українського буржуя І. Х. Бойка. Коло основних знайомств у С. Тимошенка складалося з таких націоналістичних фігур як покійний нині художник С. І. Васильківський, його розпорядник (Васильківського) – художник О. О. Ніколаєв, Міхновський М. І., здається, інженер Коллард, акад. Д. І. Багалій, М. Ф. Сумцов та ін… Відгуки про Тимошенка як українського архітектора мною були звідусіль отримані цілком позитивні; його характеризували як фахівця якнайкраще. Він захоплювався українським стилем, українським живописом, знав добре твори покійного худ. С. І. Васильківського і допоміг мені познайомитися з деякими з них, недоступними широкому загалу…»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7166. – Т. 1. – Арк. 43).   

Про зустріч із С. Тимошенком розповідав, що це сталося у черві 1932 року. Тоді його попросили прийти ввечері до малої зали Української академії сільськогосподарських наук. Там нібито відбулося засідання «членів керівної національно-повстанської ланки України, які основним завданням своєї діяльності вбачали повалення радянської влади і створення Української національної дрібнобуржуазної республіки». Вочевидь ці та інші фрази й свідчення для протоколу допиту А. Головко писав під диктовку чекістів.

Зокрема С. Тимошенка він називав уповноваженим представником від «Комітету визволення України», який таємно прибув до Харкова для участі в нараді і зупинився у своїх приятелів, але не говорив, у кого саме. На нараді обговорювали ситуацію в радянській Україні, план подальших спільних дій, надання матеріальної допомоги, способи здобування зброї та інші питання. А. Головко переповідав виступ С. Тимошенка на тому зібранні. Але ці фрази з протоколу допиту так само схожі на більшість свідчень осіб, репресованих у той час на Харківщині та в інших регіонах радянської України.

«Українська національна ідея загалом, – нібито говорив С. Тимошенко, – а особливо ідея звільнення України з-під влади більшовиків і створення незалежної Української національної дрібнобуржуазної республіки нині дуже популярна в широких громадських, політичних, урядових, кооперативних, промислових і фінансових колах капіталістичного Заходу. Ці кола співчувають визвольним національним прагненням українського народу і в потрібний момент готові надати йому реальну підтримку, а в подальшому – тісно з ним співпрацювати в галузі розвитку промисловості, сільського і народного господарства України, взагалі в справі максимального розвитку її виробничих сил. У розпорядженні «Комітету» є ціла низка доволі конкретних стосовно цього і солідних пропозицій з боку великих банків, акціонерних промислових і торговельних товариств, синдикатів, концесійних груп, культурно-промислових підприємств, авіаційних товариств; також є пропозиції великих сільськогосподарських об’єднань стосовно постачання до України хороших порід сільськогосподарських тварин, селекційного насіння, мінеральних добрив; є низка концесійних пропозицій на розробку природних запасів в Україні, створення великих промислових підприємств із утилізації відходів промисловості і сільського господарства, хімізації сільського господарства і розвитку нових галузей на основі новітніх досягнень світової науки та промисловості…»

(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7166. – Т. 1. – Арк. 57–58).

Вочевидь такі свідчення продукувалися чекістами в межах масштабної тогочасної кампанії із викриття так званих підпільних антирадянських організацій, існування яких самі вигадували або штучно створювали для того, щоб під цим приводом заарештувати якомога більше осіб, незгодних з політикою комуністичної партії. То був період нової хвилі репресій, штучно створеного голоду на селі. У 1932 році вийшла спеціальна постанова політбюро цк кп(б)у, в якій доручалося голові дпу усрр Станіславу Реденсу спільно з генеральним секретарем кп(б)у Станіславом Косіором «розробити спеціальний оперативний план ліквідації основних куркульських і петлюрівських контрреволюційних кубел». Тоді ж було видано «Оперативний наказ дпу усрр № 1», у якому чекістам ставилося «основне та головне завдання – нагальний прорив, викриття і розгром контрреволюційного повстанського підпілля та завдання рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах, які активно протидіють і зривають основні заходи радянської влади та партії на селі».

Підпільну організацію «Комітет визволення України» органи дпу ліквідували ще у 1929 році. Процес над членами міфічної «контрреволюційної організації» «СВУ» («Спілка визволення України»), що нібито існувала в усрр із 1926 року і об’єднувала навколо себе по-антирадянському налаштовану інтелігенцію, відбувся у 1930 році. Фабрикуючи нові справи і намагаючись реанімувати неіснуючий «Комітет визволення України», чекісти готували підґрунтя для наступних тотальних погромницьких акцій, що були масово започатковані у 1932–1933 роках, коли сталін вирішив остаточно покінчити з «українізацією».  

Свідчення про приїзд С. Тимошенка до Харкова та його участь у таємному зібранні були вибиті чекістами від А. Головка та деяких інших жителів міста у лютому 1933 року, тобто через вісім місяців після тієї події. Усе це дає підстави піддавати сумнівам деякі факти і подробиці. Сам же конспіративний приїзд С. Тимошенка і його зустріч із певним колом осіб, яким він довіряв, могла цілком відбутися. У нього було багато незакінчених справ у місті й особистих креслень та рукописів, які він волів би знайти і забрати з собою. Як згадували колеги по еміграції, ще у 1921 році після обшуку його помешкання чекісти вивезли на двох вантажівках все, що стосувалося його конструкторського бюро-майстерні разом з архівами, які містили в собі усі копії проєктів та іншу важливу документацію. Серед них були й усі роботи з українського архітектурного стилю.

Про подробиці перебування С. Тимошенка у Харкові інформації у справі немає. На певний час він випав із поля зору чекістів, але його оперативну розробку не припиняли. У документі, датованому жовтнем 1935 року, йдеться про те, що у нього як колишнього міністра шляхів УНР могли залишитися давні хороші зв’язки серед службовців на залізниці, яких він міг залучити до контрреволюційних і диверсійних заходів. «У зв’язку з цим, – зазначалося, – необхідно зайнятися ретельним виявленням і розробкою всіх осіб, які його знають. Цю роботу слід проводити винятково обережно, оскільки навколо Тимошенка нами здійснюється важлива закордонна справа» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7166. – Т. 1. – Арк. 98).   

Оперативну розробку активізували у другій половині 1930-х років, коли він став послом польського сейму. У 1939 році з москви до Києва надійшов документ, у якому була розгадка загадкової фрази про «важливу закордонну справу». Йшлося про таке: «Ось уже кілька років вивчається питання вербування Тимошенка Сергія, але досі воно не вирішилося. Враховуючи винятково важливе значення Тимошенка у справі українського к. р. націоналістичного руху на Волині, його великий авторитет (на останніх виборах знову переобраний послом до польського сейму) ми вважаємо вербування Тимошенка одним з найважливіших наших завдань. Прохання зібрати всі відомості про родинні та інші зв’язки Тимошенка в Україні» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 7166. – Т. 1. – Арк. 119).

Як свідчать розсекречені документи, доки чекісти збирали інформацію на близьких родичів, розпочалася Друга світова війна. Випадала нагода розшукати С. Тимошенка у Луцьку, який уже зайняли підрозділи червоної армії і який разом з усіма західноукраїнськими землями опинився у складі урср. Але у місті його не знайшли. Тоді надіслали орієнтування до всіх тамтешніх підрозділів нквс, шукали й на території Білорусії. Це тривало і в наступні роки. Все марно.

Тим часом С. Тимошенку вдалося вчасно виїхати за кордон. Він жив і працював за фахом інженера у Варшаві, Любліні, Празі та інших містах. Після розгрому гітлерівської Німеччини потрапив до табору для переміщених осіб. Від видачі радянській владі його врятувало лише довоєнне польське громадянство. У 1946 році за сприяння молодшого брата Володимира емігрував до США. Останні роки життя провів у Пало-Альто в Каліфорнії. Спроєктував там кілька церков та інших споруд для української громади в Канаді, Аргентині, Парагваю та США. Загалом залишив після себе багату творчу спадщину – понад 400 різноманітних будівель та архітектурних комплексів. Автор надгробної плити на могилі Симона Петлюри у Парижі.    

Помер С. Тимошенко 6 липня 1950 року, так і не залишивши письмових спогадів про деякі утаємничені сторони своєї участі у справі боротьби за відновлення незалежності України. Його іменем названі вулиці в Конотопі, Ковелі, Луцьку, Львові. На меморіальній дошці у Харкові зроблено напис про те, що у тому будинку «жив Сергій Тимошенко, видатний архітектор, один із творців українського архітектурного модерну, міністр шляхів УНР, ректор Української господарської академії, сенатор Речі Посполитої».